Але навіть найбільш спокійні люди можуть вибухнути, якщо відчувають несправедливість. Цього року мешканці Торонто показали це наочно: понад 800 випадків пошкодження стаціонарних радарів лише за дев’ять місяців! Для країни, де протест зазвичай має тиху форму, це виглядає майже революцією.
Чому люди пішли на крайні кроки
Офіційно радари ставили для підвищення безпеки. Ідея звучала гарно: контролювати швидкість у місцях із великим рухом пішоходів, дітей чи літніх людей. Але в реальності все вийшло інакше. Більшість таких камер з’явилися там, де небезпека мінімальна — на порожніх магістралях чи багатосмугових дорогах. Результат? Штрафи за перевищення на 5–10 км/год, які аж ніяк не роблять дороги безпечнішими, але стабільно наповнюють бюджет.
І тут люди сказали: «Досить». Водії почали сприймати радари не як захист, а як автоматичні каси для збору грошей. І, схоже, саме це стало переломним моментом.
Політики долучаються
Історія набула такого масштабу, що навіть влада не змогла робити вигляд, ніби нічого не відбувається. Прем’єр Онтаріо Даг Форд прямо заявив: камери — це не про безпеку, а про приховане стягнення податків. Його слова прозвучали несподівано різко: «Усі ці камери треба прибрати. Вони несправедливі». І, по правді, він лише озвучив те, що давно обговорювали неофіційно.
Цікаво, що поліція поки не має великих успіхів у пошуках «вандалів». Камери знімають усе підряд, але знайти винних не виходить. А самі мешканці ставляться до тих, хто їх ламає, швидше з розумінням, ніж із засудженням.
Канадці — не перші й не останні
Якщо глянути ширше, подібні протести спалахують по всьому світу. У Британії нищення камер стало майже національною розвагою, в Італії діяв легендарний «Fleximan», а у нас свого часу був «Crum Patch Team». Але масштаби Канади вражають: сотні пошкоджених пристроїв за рік — це вже не «пустощі підлітків», а справжній рух.
Факти, від яких важко відмахнутися
- За 9 місяців у Торонто зареєстровано понад 800 випадків нападів на радари.
- Лише за один тиждень постраждало 16 камер.
- Деякі пристрої виводили з ладу по кілька разів — одна камера за рік «падала» сім разів поспіль.
І це лише офіційна статистика. Можна лише здогадуватися, скільки людей просто заклеює об’єктиви чи знаходить інші способи вивести техніку з ладу.
Гроші проти здорового глузду
Основна претензія до системи проста: безпеку вимірюють через «окупність». Установка камери в дійсно небезпечному місці, де варто знизити швидкість, прибутку не принесе — адже більшість водіїв там і так обережні. А ось на прямій дорозі камера генерує штрафи щодня. У результаті здоровий глузд програє фінансовій вигоді.
І це, мабуть, найбільше дратує. Бо сама ідея контролю швидкості правильна. Але коли з неї роблять бізнес, вона перетворюється на джерело роздратування. І канадці, зазвичай дуже терплячі, показали: у будь-якого терпіння є межа.
Що буде далі
Схоже, дні цих радарів полічені. Якщо прем’єр регіону каже про потребу їх прибрати, процес уже пішов. Питання лише в тому, чи доживуть камери до офіційного рішення, чи їх остаточно «спишуть» самі водії. І тут можна усміхнутися: виявляється, навіть у Канаді можна довести людей до бунту, якщо надто захопитися збором штрафів.
А висновок простий: технології мають працювати на благо суспільства, а не ставати ще одним способом витягнути гроші. Коли про це забувають — люди нагадують. Іноді дуже наочно.
