Наприкінці липня 2025 року США та ЄС дійшли до угоди, де центральним елементом стала домовленість щодо мит на автомобілі й інші товари: експорт європейських авто до США тепер буде обкладатися базовою ставкою 15% замість тих 27,5% (і навіть загрозливих 30%), про які раніше говорили, а американські автомобілі ввозитимуться до Європи без мит — тобто по 0%. Плюс до цього ЄС взяв на себе певні зобов’язання — приблизно 600 млрд євро інвестицій у США й закупівлі енергії на суму близько 675 млрд євро, що робить взаємозв’язок більш щільним. Паралельно залишаються високі мита на сталь і алюміній (приблизно по 50%), а також ведуться розмови про зменшення нетарифних бар’єрів і про правила походження.
Чому «15:0» сприймається як несправедливість
Багато коментаторів і частина громадськості бачать у цьому асиметрію: ЄС отримує 15%, а американські товари заходять до нас без жодних мит. Це подається як «перемога США» і «пораження Європи». І одразу включається логіка «око за око», ніби справедлива угода — це рахунок, де треба відповісти чимось рівноцінним, а не дивитися на загальну картину.
А тепер — простою мовою: навіщо взагалі ці мита рахували
Економічна логіка тут значно простіша і довготриваліша: чим менше перешкод для обміну товарами, тим краще для загального добробуту. Це принцип порівняльних переваг — якщо хтось робить щось ефективніше, інший може купити це дешево і зосередитися на тому, що робить краще сам. Немає сенсу кожному намагатися бути універсалом — це приводить до втрат і неефективності. Приклад із життя: юрист може сам добре друкувати документи, але вигідніше йому заплатити комусь, хто погано друкує, аби лиш більше часу приділити своїй основній експертизі. Так само працює торгівля між країнами. Це не цитата з підручника — просто той самий базовий інстинкт, який часто згадується лише тоді, коли все раптово дорожчає.
Але якщо ідеал — нульові мита, чому не 0:0?
Тому що реальність набагато складніша. Навіть коли прямі мита відсутні, діє купа інших перепон: технічні регулювання, екологічні вимоги, сертифікації, квоти, локальні стандарти. Наприклад, європейські авто в США часто коштують значно дорожче, хоч мита мінімальні або відсутні — не через митне навантаження, а через систему сертифікацій, норм відповідності й інші приховані «камінці під ногами». І так само американські машини в Європі дорожчають не лише через мита, а через складну мережу правил щодо екології, безпеки, оподаткування та інше.
Чому компроміс 15:0 — не катастрофа, а реалістичний вибір
Розглядати 15:0 як «поразку» Європи — значить не бачити, що за цим стоїть спроба уникнути ескалації торговельного конфлікту та зменшити ризик ще більш жорстких реплік. Альтернатива могла бути гіршою: раптове підвищення тарифів у відповідь, порушення ланцюгів постачання, підрив довіри й зростання цін для кінцевих споживачів з обох боків. Фактично, угода демонструє готовність домовлятися в обмежених умовах — якщо ідеалом було б 0:0, то 15:0 виглядає як менше з двох злих, особливо враховуючи, що ЄС отримує інвестиції й енергетичні домовленості, які пом’якшують дисбаланс.
Що кажуть самі автовиробники
Деякі гравці ринку, наприклад BMW, сприймають ситуацію спокійніше, ніж її драматизують у медіа. У керівництві кажуть: занепокоєння перебільшене, і вплив нових тарифів уже враховували в прогнозах — 15% краще, ніж колишні загрози 27,5% чи можливі подальші ескалації. При цьому інші регуляторні тиски і додаткові вимоги все ще «з’їдають» маржу, але сам по собі ефект цієї угоди для крупного виробника не виявився катастрофічним.
Мій погляд
Плакати над цифрою «15:0» — це як критикувати шашличника, бо він не готує на дровах, коли навколо вже палав ліс. Так, нульова ставка з обох сторін була б кращою, але зараз усе — це гра компромісів у політичній реальності. Сам факт, що Європа визнала: американські виробники стикаються з іншими бар’єрами, і погодилася взяти на себе інвестиційні та енергетичні зобов’язання, показує: це не одностороннє «програшне» рішення, а збалансована (хоч і не ідеальна) домовленість, щоб не підірвати постачання і не загнати себе в жорстке торговельне протистояння.
Що варто робити далі
- Продовжувати знімати нетарифні бар’єри: регулювання, сертифікації й відповідність мають бути прозорішими та передбачуваними.
- Не піддаватися риториці «протистояння», а шукати реальні точки співпраці, де європейські та американські компанії підсилюють одна одну.
- Слідкувати, щоб інвестиції були не порожніми обіцянками, а конкретними проектами: створення робочих місць і підвищення конкурентоспроможності.
В економіці ніхто не виграє, коли починається взаємне «ти мені — я тобі» в ціні. Краще розуміти, де реально можна скоротити витрати, а де мають справу з тим, що не вирівняється швидко. Ця угода — не фінал, але вона дає ковток повітря, час, щоб побудувати більш стійку трансатлантичну торговельну архітектуру.
